Страсті за мовою на Харківський лад

Уроки української в школі були жахом. Навіть постійна п’ятірка не виправляла діло. В мене було три вчительки за 10 років.

Перша вчителька Н.Н. взагалі спаплюжила все враження від початкової школи. І хоча я була майже відмінницею, три роки - вирвані з життя. Вона не вміла підтримувати, не розуміла психологію дитини, не хотіла або не могла мотивувати. Це з боку психології. З боку вміння навчити читаємо далі.

Головний недолік викладання української — це орієнтація підручників на те, що українська — рідна мова. То ж її викладали так, як й російську — з думкою, що базовий словниковий запас береться з родини...або з повітря. Але це не було вірним для Харкова. Мене рятувала (як і мою старшу в тій ж самій школі) гарна пам'ять. В інших була «бєда-огорчєніє», бо звідки в Харкові 80-90х рідна українська, якщо немає бабусі й дідуся десь за Дніпром. Ну так, у когось, може, й була, а точно не в моїй школі. Майже не розмовляли, тільки переказ, а твори без сліз неможливо було читати: тавтологія, прямий переклад тощо. Але підручнику й вчителю було начхати.

В середній школі стало ще цікавіше. Мову й літературу викладала колоритна жіночка. Цілком стандартно викладала: правила напам’ять, виразне читання, диктанти, твори як-вмієте-так-і-пишіть. Проте як вона лаялась...ці чарівні звуки (слів я вже не пом’ятаю) досі зі мною. На виході граматики — трохи, словникового запасу — ну таке, любові до літератури — мінус 100500. Але п’ятірка в табелі.

В старшій школі предмет взагалі вела класна керівниця, проте підхід не змінився (лайки зникли щоправда). Українську я ненавидила 

І ось університет. Два предмети: історія та ділове мовлення. По другому - скрізь суто граматика. А ось історія відрізнялась. Викладачка просила/вимагала відповідати українською на семінарах. Хай би з помилками, але принаймні намагатися. І це був перший випадок «вільного мовлення», а не переказу. У 18 років. Наступного разу розмовляти випала нагода через 6 років на конференції у Карпатах. І це при тому, що офіційні папери вже давно були українською. Потім довга перерва - і знов подорож до Карпат. А там повітря так, українське. Тобто зараз зрозуміло, звідки невміння говорити при розумінні усної та письмової мови (в достатньому обсязі).

Відволіклася.

Я до чого. До того, що навіть відмінниця, навіть з навичкою писати щось канцелярською мовою – розмовляти дуже важко, бо в нас (моє покоління я маю на увазі) не вистачає побутової лексики. Не вистачає дитячого сленгу. І це важливіше за високий стиль класичної української літератури.

Мені здається, що в умовах російськомовного оточення, російськомовної школи, російськомовного середовища треба було вчити українську як зараз вчать англійську (ну...нормальні вчителі так викладають): згідно з віком давати лексику, грати, вчити писати твори (проте це взагалі хвороба викладання мов).