Skip to main content

Невротичне і Новий рік

 

Люди думають, що батьки дітям потрібні в ніжному віці. Але не завжди це так. Дитинці фіолетово (хоча психологічна наука стверджує протилежне), хто йому міняє пелюшки, доки ця людина ще й бере на руки та годує. Немовля росте, починає пізнавати світ, добре було б, з ким обговорити нові відкриття. Далі-більше. Підрощена людина переживе відсутність ковбаси та джинсів за умов існування «Ти кльовий тільки тому, що народився», «я завжди на твоєму боці», «ти можеш на мене розраховувати». А ще пізніше залишається взагалі одне єдине «я завжди за твоєю спиною». Але чомусь в реальності дві крайності: або пішов в дупу та сам виживай, або батьки крізь краще знають та закрий хлєбальник (ну теж пішов в дупу). І це в років 12-16. Підлітки не викликають ніжних почуттів, інколи смердять, відбріхуються, колючі та взагалі неприємні. Як залишити дитину без підтримки? А легко: сказати, що вона нікому не цікава; що у всіх проблемах винна сама; що якщо вскочила в халепу, то це її проблема. Або просто мовчати, коли тре йти та захищати (в школі, від інших «родичів»). Це така шняга, яка грошей не вимагає, нирку продавати не тре. Бовкнув - і привіт. І підліток рік за роком привчається мовчати з відчуттям, що нікому не потрібний.

Що потім відбувається? Або дитина виростає впевнена, що вона проживе сама й відіб’є будь-яку траблу; або все життя шукає, до кого притулитися. Через кілька років до верхів доходить, що від дітей колишніх не буває, а низи вже звикли до байдужості. Знов непорозуміння. Знов діти не такі. Тільки тепер батьки страждають більше. Й тиснуть на жалість й бездушшя "синачки" або "дочечки". А де ж ви раніше були. Ну а що....все повертається.

Звичайно, є виключення. Сподіваюсь, ви їх бачили на власні очі.

---------------------  

А далі про веселе.

Наш Новий Рік


                                    










Comments

Popular posts from this blog

Очищение

Cмерть - тема табуированная. И двуличная. Одновременно надо и горевать, и держаться, и страдать, и жить дальше, и бояться, и презирать. Первый раз смерть пришла в мои 4 года, когда ушёл дедушка Коля, мамин папа. Я его помню довольно отчетливо, хотя прошло уже 35 лет. Знаете, что я помню ещё? Как другая бабушка (с папиной стороны) шпыняла меня из-за отсутствия слез. Мы шли за гробом, и я не плакала. Бабушка не была жестока намеренно, но вот этот стереотип «не плачешь, значит, не страдаешь и не жалеешь», видимо, прочно сидел у нее в голове. Мамина мама любила кладбища. Каждую Пасху мы ездили к деду на могилу, носили цветные яйца и собирали пасочки с могилок. Стыдно было, жуть. Психика блокировала эмоции. Ну могилы, и тишина эта ужасная. Когда умер многоюродный брат, мне было то ли 12, то ли 14. Я плакала. Не конкретно из-за него, просто было жаль. Абстрактно жаль всех умерших. За день до смерти бабушки по папе я видела сон: стригла себе волосы. По соннику - смерть близког...

Билингв или нет?

На фоне юношеского максимализма и святой уверенности, что английский я знаю на уровне "Супермен", думала, что вот родится ребёнок - и буду я с ним на английском, а папа евонный - на русском. Довольно быстро я осознала глупость этой затеи, да и уверенности поубавилось. Все, на что меня хватало, - это клевая школа плюс курсы английского.  И хотя я ругалась, что вот в наше время...., таки, это было лучшее вложение денег. в ребенка. Знания уже прошли проверку  тестами,   американской школой, работой и тд. Второй заход на билингвизм в самом разгаре. Так как по вполне понятным причинам мне не хотелось быть ассоциированной исключительно с «мыжебратья»- ми, то встал вопрос об языках исторических родин. С ивритом мне самой не повезло. Бабушка и папа периодически употребляли идиш. Пару слов. А от самого иврита я знала только то, что гласные не пишутся, и еще пару фраз. Украинский же можно было попробовать сохранить реанимировать. Хотя пациен...

Книжка, яку варто читати

  Жила-була дівчина, яка любила читати. А потім її вигнали з книжкового клубу. Бо, кажуть, смак не той. Несмачний. І пішла вона читати не по програмі, а за позивом душі. Це приказка. А правда така, що поради щодо художньої літератури не мають сенсу. По-перше, те, що перевертає світ однієї людини, залишає байдужою іншу. По-друге, неважливо, що читати, аби мати можливість дізнаватися більше про те, що цікавить читача, будь-то історія порно чи страждання молодого Вертера. По-третє, “а судді хто” і які в них критерії. Чи можна взагалі порівняти Беофульфа з Наталкою-Полтавкою? У сфері ж, де смак не буде мати значення, легше виділити стовпи та маст-ріди. Тому я хочу порадити не художню книжку, а науково-популярну. Навіть дві книжки під авторством Еріка Берна “Ігри, в які грають люди” та “Люди, які грають в ігри”. Ерік Берн — психолог та психіатр — допомагає розібрати причини поведінки “за сценарієм”. Людина попадає в замкнутий цикл, який руйнує її життя, але чомусь людині вигідно так ...