І знов про секс з книжками

Може, й хочу, але як уявлю, що будь-яка взаємодія з книгою потребує неабиякого напруження, то.....краще з дітьми в паперові сніжки пограюсь. 

Я не читаю книжок. Дитячі не рахуємо. Не читаю. Не хочу. Часу нема. Не моє. Начиталась у юнацтві. По маківку. Класику. Великих «їхніх» та звичайно-романтичних європейців. І постійно все погано закінчувалося. А те, що мало хепі-енд, серйозною літературою вважати не можна було. Ви «Рабиню пристрасті» читали? Ні? Отож-бо. Я читала. Але після. Після того, як розірвала стосунки з Байроном, Вольтером і Гюго.

З 18 до 38 на моєму рахунку всього дві авторки, яких так-сяк можна записати у справжніх і які запам'яталися: Гавальда та Уліцька. У Гавальди (так, я в курсі, що вона аж ніяк не велика, а такий собі шир-непотріб) хепіенд трапляється. В Уліцькій хепіенд як сніг влітку, проте воно ж цікаво стежити, як думка вверх-вниз по схилах звивин. 

Повертаючись до питання, чому ж я не читала більше й краще. Окрім очевидного: неспроможності мозку сприймати складні тексти, є ще причина на рівні психіки. Я не вірю, що книга може чому-небудь навчити. Нікого і ніколи. Читаючи, людина сама ділиться з книгою почуттями, емоціями, енергією. А що отримає? Чисте задоволення. Оргазм. А якщо нічим з книгою ділитися? Немає ресурсу? Ну то і книга спровокує не оргазм, а несвідому еякуляцію літньої людини. Ні собі, ні людям.

Хоча, звичайно, збрехала. Читаю. Фікшн. Нон-фікшн. Казнащо-кшн. Суто задля профілактики Альцгеймера. Бо зробити з себе порядну людину не вдалось. Нехай, принаймні, буду при пам'яті.