За часів моєї молодості кращим подарунком вважалась книга. І це мене повністю влаштовувало. Ще раділа одягу, бо перестройка не залишила коштів та вибору: або в тому, що є, або голяка.
В універі раділа шкарпеткам, кофтинам, білизні. З книжками дедалі ставало складніше, бо важко було знайти те, що не читала.
Згодом на додаткову пару шкарпеток почала заробляти, а що ще треба?
Коли зубожіння скінчилось, виявилась інша проблема: невміння саме обирати подарунки. Коли ти бідкаєшся, то, по-перше, радий будь-яким знакам уваги, та, по-друге, й від тебе не очікують чогось надзвичайного. З ростом зарплатні та матеріальних статків одразу починаєш вірити, що люди сподіваються отримати більш вагомі у грошовому еквіваленті подарунки. Це може й бути далеко від дійсності, але думки ж не запхаєш назад у мозок. А насамперед не зрозуміло, чому радітимеш сам. Бо все ж є. А чого нема, того або за гроші не купиш, або як адекватна людина, не вимагатимеш від інших.
Ну ось хочу я у Європу. Дивно вважати, що хтось це подарує. Проте це не є кінець світу. Все так само радітиму шкарпеткам.
Ще сумніше обирати подарунок для когось. Ось я знаю, що Р. хоче якусь електроніку. Дарувати китайську *уйню — фу, а пристойне коштує ого-го. І ходжу як ідіотка (ідіоткиня? Ідіотиня? Привіт, фемінітиви). А може, й умовним шкарпеткам зраділи б....
І бентежить ще одне питання: а може було б більше грошей, то купувала б і дарувала пишно, не рахуючи? Може, то відголос бідного минулого? коли одна цукерка на п’ятьох, одні черевики на чотири роки? З душею біда, щедрості бракує? Або грошей. Або мозку....
Отакі капості, маляти.
Comments
Post a Comment