Skip to main content

Dürer. Beginning. Becoming.

                                                                            

 Let's begin

(warning 18+)

    
Fancy the man? He definitely rings a bell. Pavel Pop always draws someone special to honor. And no, it's not a hare. (Pavel Pop is a Slovakian-Serbian artist who loves to honor famous people by making kinda collages)
    
Today we are talking about Albrecht Dürer from Nürnberg (Germany). And a tad about the Hare. This is 1471-1528 (AD of course). The most German of German artists, who valued everything intriguing. His passion made his wife super mad. Despite a stipend from the emperor, his wife had to go into business. She would go to different fairs and markets and sell her husband's "pictures". She wanted a predictable and financially secure life. In her opinion, Dürer being just an artisan had a slow wit and could hold the life of a respectable burgher. 
    
He could draw everything on everything with everything. He was extremely good at catching the vibe and almost always had orders. His innovative methods and non-traditional composition didn't stop him from becoming famous and rich. Engravings, woodcutswatercolors, people, horses, plants, animals. And self-portraits. A lot of them. 
   
Let's begin with woodcuts. They were Dürer's beginning of everything, his bread-and-butter.  He is said to have flooded Germany with his woodcuts and engravings. Topics are mostly ecclesiastical thus spine-chilling. Respectful burghers would have a look - and immediately remember about Doomsday, the Apocalypse, corpses, flying horses to name but a few. As what else devoted Christians could've been expecting for in the round year of 1500. 
    
Here's the woodcut piece Four Horsemen of the Apocalypse. Very detailed, multi-figured, symbolic, but it's hard to get through the meaning easily. They say that Dürer would leave comments on the back of his works explaining what he had planned to depict.



to be continued

Comments

Popular posts from this blog

Гамноступы

И не ледоступы, и не говноступы, и не много чего. Туфли. Прекрасно-ужасного серого цвета. Три пары, наверное. Бабушка отхватила. В году так 92. Отрыжка легкой промышленности бывшего Союза. Собственно, что было, то и отхватила. На весну-осень. Со шнурками в тон. С толстенным кантом, чтобы сразу было видно по следу, что не просто туфли, а именно те самые. Гамноступы. Ноги в них напоминали лапы утки. С перепонками. После дождя хитро спроектированная подошва и кокетливый каблучок на всю ширину пятки орошали заднюю поверхность голени в колготине грязными каплями луж, как аккуратно не ходи. И этот материал ... кожа молодящегося дермантина. С возрастом и под влияниям родных троп "кожа" покрывалась темно-коричневыми изломами. Старость однако, не избавляла от обязанности работать обувью.    Бабушке 68, мне 13. Размер почти одинаковый. Как же я их ненавидела ... а вариантов не было. Или босиком.

Дівчина і карантин

Давнесенько не писала. Сидимо ми в дивному режимі недокарантину, коли манікюр родити вже можна, а на дитячий майданчик ще ні.  Хотіла про випускницю свою написати. Випуск 2020 зіткнувся з купою проблем: вступ до коледжу, випускний бал, закінчення року з іспитами та "останній дзвінок". Зрозуміло, що балу та церемонії по закінченню школи не було.  Прикро - м'яко кажучи. Бал - така подія, до якої готуються сильно заздалегідь, місяців за 2-3. Особливо дівчата. Платтячко і все таке. Зачіска. Фотосесія. Заборонили. Отакої... Мама фоткати не дуже вміє, але маємо те, що маємо. Є надія, що ще зробимо разом з бойфрендом. Не мамчиним :) .  До коледжів документи подавали ще восени (так, ще до закінчення останнього року в школі), тому рішення теж мали раніше, ніж ми звикли - з середини лютого до квітня. На жаль, Саша вступила до всіх універів, куди подавала. На жаль - тому що тре біло вибрати один. До травня. А тут карантин. І виші не дають гарантій, як почнеться навчальний рік. А щоб

о странностях психики просто

Невротик застрял в двух психологических периодах. Это где-то 4-7 лет и еще период подросткового бунта, 11-16. Для невротика нет, наверное, бОльшей проблемы, чем ощущение, что им недовольны, и непонимание, как противостоять давлению . Причём неудовольствие может просто витать в воздухе: надутый ребёнок, уставший и слегка раздражённый партнёр, поджавшие губы родители. Невротик часто молчит, потому что боится, что будет ещё хуже: неудовольствие перерастёт в открытый конфликт и... и его будут опять ругать. Ругню невротик помнит с детства, где лет с 7-8. Неважно, насколько за дело или несправедливо его ругали, результат один - патологическое неумение решать конфликты. У невротика есть две стратегии: молчать или доведённым до грани орать. Ну ещё порыдать можно. Неконструктивность крика и слёз осознают рано или поздно, а вот понимание разрушительность молчания приходит часто только вместе с проблемами со здоровьем. Пограничник, застрявший в психологическом возрасте 1-3 года, орёт практ