3times mom

Невротик застрял в двух психологических периодах. Это где-то 4-7 лет и еще период подросткового бунта, 11-16. Для невротика нет, наверное, бОльшей проблемы, чем ощущение, что им недовольны, и непонимание, как противостоять давлению . Причём неудовольствие может просто витать в воздухе: надутый ребёнок, уставший и слегка раздражённый партнёр, поджавшие губы родители. Невротик часто молчит, потому что боится, что будет ещё хуже: неудовольствие перерастёт в открытый конфликт и... и его будут опять ругать. Ругню невротик помнит с детства, где лет с 7-8. Неважно, насколько за дело или несправедливо его ругали, результат один - патологическое неумение решать конфликты. У невротика есть две стратегии: молчать или доведённым до грани орать. Ну ещё порыдать можно. Неконструктивность крика и слёз осознают рано или поздно, а вот понимание разрушительность молчания приходит часто только вместе с проблемами со здоровьем. Пограничник, застрявший в психологическом возрасте 1-3 года, орёт практ

Щось давнесенько я не писала. В голові текстів купа та ще пів-купки, а до "паперу" не доходить. В Каліфорнії осінь, темно зранку та вечоріє швидко. Сонце виглядає о 10, довго розкочегарюється, смажить о 3 - і все, вмирає, як не було. Лірика. Кіра демонструє "балет" та робить гімнастичні вправи. Дана щось не те повторює - Кіра додає  "oh, my gosh!". Перед вечерею робила завдання на порядок чисел 1-30. Першу послідовність зробила українською, на середині другої пішла російською. Зранку те ж саме робила англійською. В дитини так пекельна суміш в голові, що, бува, замовкає, бо не впевнена, з якої мови взяти слово. Намагається читати англійською, більш на угадування схоже. З українським читанням найбільша проблема з літерою "ї". Чомусь виявилось складніше, ніж розрізнити російську та українську "и".     Дана "читає", як прохфесор - монотонно: водить пальчиком по книжці, гортає сторінки. Улюблена - адаптований Мауглі

Пробачити означає взяти і забути? А психологи кажуть, що по-справжньому затерти або вичавити докорінно сильні негативні емоції практично неможливо. Вони ховаються в підсвідомості та отруюють все життя. Технік пробачень є на будь-якій смак. Але є й інша точка зору: не пробачити та забути, а прожити і відрізати. Далеко від християнської моралі.  Друг зрадив - пробачити чи припинити стосунки? Чоловік вдарив - пробачити чи розлучитися? Тато принизив - пробачити чи зрозуміти, що  не всі батьки - батьки і дистанціюватися? Дитина вкрала гроші - пробачити чи ....що? Здається, що особисто я можу побачити все дітям, бо це моє творіння. Якщо щось пішло не так , то це моя провина.

   За часів моєї молодості кращим подарунком вважалась книга. І це мене повністю влаштовувало. Ще раділа одягу, бо перестройка не залишила коштів та вибору: або в тому, що є, або голяка.    В універі раділа шкарпеткам, кофтинам, білизні. З книжками дедалі ставало складніше, бо важко було знайти те, що не читала.    Згодом на додаткову пару шкарпеток почала заробляти, а що ще треба?  Коли зубожіння скінчилось, виявилась інша проблема: невміння саме обирати подарунки. Коли ти бідкаєшся, то, по-перше, радий будь-яким знакам уваги, та, по-друге, й від тебе не очікують чогось надзвичайного. З ростом зарплатні та матеріальних статків одразу починаєш вірити, що люди сподіваються отримати більш вагомі у грошовому еквіваленті подарунки. Це може й бути далеко від дійсності, але думки ж не запхаєш назад у мозок. А насамперед не зрозуміло, чому радітимеш сам. Бо все ж є. А чого нема, того або за гроші не купиш, або як адекватна людина, не вимагатимеш від інших.    Ну ось хочу я у Європу.

Когда изо дня в день одно и то же, то сначала мозг засыпает от монотонности, а потом при приложении некоторого подсрачника начинает думать. Не факт, что что-то умное, но лучше так, чем никак.  Сегодня мозг надумал решить психологическую загадку: как избавиться от мысли, что с тобой спорят. Спор - попытка перетянуть собеседника на свою сторону. И тут две стратегии: бить (зачеркнуто) или пить (зачеркнуто). То есть спорить и приводить аргументы либо махнуть рукой и согласиться. Спорить клево, если это имеет смысл. Спорить с родителями дражайшей половины - бессмысленно. Принять и поддержать точку зрения оппонентов тоже неплохо, но делать это в случае очевидного бреда - себе не простишь.  Вот так и колбасишься: спорить нельзя проглотить. Вторая здравая мысль - вычислить триггеры на спор. Несколько. Вербальные и интонационные. Вербальные - визави начинает со слов «а если...», «а может,...». Затем отсутствие гибкости. Собеседник представляет свое мнение как оппозитное к твоему.

          Есть люди-стайеры, а есть - спринтеры. В любой сфере, от работы до отношений в семье. Универсалов мало, и их надо беречь как вымирающий вид.      Люди-стайеры стабильно решают монотонные проблемы, держат в голове рутину, прекрасны в обычной жизни, столпы, так сказать. Очаровательные девочки-стажеры-тестировщики, начинающие матереть худенькие парни-программисты среднего звена, мужчины без амбиций лидера. Настоящие бабушки - такие себе коровы подоить, картошку от жука почистить. Мамы в декрете - стайеры по определению. Потому что в голове надо держать количество чистых футболок, план вакцинации, кто что и какой температуры ест, проверить содержимое рта, отослать фотографии бабушке, штриховку отработать, букву "А" повторить и т.д. Монотонно, изо дня в день. Часть можно делегировать детсадику и школе, но многое остается фоном. С увеличением количества детей приходит навык распараллеливания и ускорения. Но для стайера это более или менее ОК.         Люди-сприн

Добре віруючим. Віруй - і все якось вирішуватиметься . Віруй - і є алгоритм , що робити в радощах чи злиднях. Після допису про вірян із друзів випилялася пані. Сумно.  Зараз ще один sensitive. Про національність.  От добре тим, в кого нема вибору - все співпало: і батьки, і місце народження, і самовідчуття. Потім ще все добре в тих, в кого батьки однієї національності, а живуть деінде. Бінарний вибір.  Трохи важче, коли батьки з різних національностей, проте один з них збігається з місцем проживання. І тре додати, що ніяких складнощів з мовами доречі. А все інше - треш самоідентифікації, добродії. Бо коли і кров намішано, і живеш хтозна де, і мова хтозна яка рідна, то криза неминуча. То в нас є змінні: мова, національності батьків (2 шт, а в них самих ще намішано може бути), місце народження і самонайменування. Я до чого. В радянському союзі я обирала між українкою і єврейкою. І розмовляла російською. Вчила іврит, читала Бабеля. А зараз що? Російськомовна євреєукраїнка

4 года назад где-то в этих же числах января я увольнялась с работы. Отрывалась от стен, в которых провела 17 лет. Сначала училась, потом работала. Увольнялась сознательно. Особо выбора не было. Как у жён декабристов. Хоть и ужасное сравнение, потому что , во-первых, сами декабристы - спорные персонажи, а во-вторых, жён их «на подвиг» толкали не всегда искренняя любовь и чувство долга. Но клише есть клише. Скучаю. За процессом. Результат сильно зависел от студента как индивида, а вот процесс был только мой. В 95-м Николай Воротняк, режиссёр и актёр Театра им.Пушкина в Харькове, отговаривал от поступления в театральный, аргументируя нищенским существованием актеров. На тот момент так оно и было. Я скомпенсировала, став преподавателем. По сути, то же самое: кафедра-сцена, твои реплики, подачка в виде зарплаты от государства, зато глаза аудитории на тебе и даже перемарает любви от зрителей-студентов. Психолог Лабковский сегодня удивительно говорил о том же: что лекции - это спектакли.

У Фейсбуці підсумовування 2018, Зеленський, Томос та відоси на кшталт "10 способів зав'язати хустку". В Ю-тьбі лекції освітян/просвітників, міфоруйнівників, Венедіктов з Шендеровичем. В електронній книзі - суміш з детективу, філософій різних течій, американського селф-хелпу та серія "маст-рід", бо дві освіти не проп'єш.  І така думка на фоні: а все одне помирати. Яка тоді різниця, скільки книжок прочитане, скільки думок передумалось, скільки міст проїхалось. Віряни шукають спокій в церкві. А куди подітись бідному агностику (чи ще якоїсь дивнопані), яка, начебто, й хотів би вірити, бо так легше, але не може. Як казку сприймає, хоча в церкві як в споруді почувається затишно та "по-домашнєму". Здається, що підсвідомо саме страх смерті штовхає на нелогічні вчинки як то кинути сім'ю, зробитися гуру тай-чі, зголосити фрукти повільною отрутою, яка гниє в шлунку, або у всіх хворобах звинувачувати Біг Фарм-у. Навіщо взагалі жити цікавим життям після