3times mom

Добре віруючим. Віруй - і все якось вирішуватиметься . Віруй - і є алгоритм , що робити в радощах чи злиднях. Після допису про вірян із друзів випилялася пані. Сумно.  Зараз ще один sensitive. Про національність.  От добре тим, в кого нема вибору - все співпало: і батьки, і місце народження, і самовідчуття. Потім ще все добре в тих, в кого батьки однієї національності, а живуть деінде. Бінарний вибір.  Трохи важче, коли батьки з різних національностей, проте один з них збігається з місцем проживання. І тре додати, що ніяких складнощів з мовами доречі. А все інше - треш самоідентифікації, добродії. Бо коли і кров намішано, і живеш хтозна де, і мова хтозна яка рідна, то криза неминуча. То в нас є змінні: мова, національності батьків (2 шт, а в них самих ще намішано може бути), місце народження і самонайменування. Я до чого. В радянському союзі я обирала між українкою і єврейкою. І розмовляла російською. Вчила іврит, читала Бабеля. А зараз що? Російськомовна євреєукраїнка

4 года назад где-то в этих же числах января я увольнялась с работы. Отрывалась от стен, в которых провела 17 лет. Сначала училась, потом работала. Увольнялась сознательно. Особо выбора не было. Как у жён декабристов. Хоть и ужасное сравнение, потому что , во-первых, сами декабристы - спорные персонажи, а во-вторых, жён их «на подвиг» толкали не всегда искренняя любовь и чувство долга. Но клише есть клише. Скучаю. За процессом. Результат сильно зависел от студента как индивида, а вот процесс был только мой. В 95-м Николай Воротняк, режиссёр и актёр Театра им.Пушкина в Харькове, отговаривал от поступления в театральный, аргументируя нищенским существованием актеров. На тот момент так оно и было. Я скомпенсировала, став преподавателем. По сути, то же самое: кафедра-сцена, твои реплики, подачка в виде зарплаты от государства, зато глаза аудитории на тебе и даже перемарает любви от зрителей-студентов. Психолог Лабковский сегодня удивительно говорил о том же: что лекции - это спектакли.

У Фейсбуці підсумовування 2018, Зеленський, Томос та відоси на кшталт "10 способів зав'язати хустку". В Ю-тьбі лекції освітян/просвітників, міфоруйнівників, Венедіктов з Шендеровичем. В електронній книзі - суміш з детективу, філософій різних течій, американського селф-хелпу та серія "маст-рід", бо дві освіти не проп'єш.  І така думка на фоні: а все одне помирати. Яка тоді різниця, скільки книжок прочитане, скільки думок передумалось, скільки міст проїхалось. Віряни шукають спокій в церкві. А куди подітись бідному агностику (чи ще якоїсь дивнопані), яка, начебто, й хотів би вірити, бо так легше, але не може. Як казку сприймає, хоча в церкві як в споруді почувається затишно та "по-домашнєму". Здається, що підсвідомо саме страх смерті штовхає на нелогічні вчинки як то кинути сім'ю, зробитися гуру тай-чі, зголосити фрукти повільною отрутою, яка гниє в шлунку, або у всіх хворобах звинувачувати Біг Фарм-у. Навіщо взагалі жити цікавим життям після