За часів моєї молодості кращим подарунком вважалась книга. І це мене повністю влаштовувало. Ще раділа одягу, бо перестройка не залишила коштів та вибору: або в тому, що є, або голяка. В універі раділа шкарпеткам, кофтинам, білизні. З книжками дедалі ставало складніше, бо важко було знайти те, що не читала. Згодом на додаткову пару шкарпеток почала заробляти, а що ще треба? Коли зубожіння скінчилось, виявилась інша проблема: невміння саме обирати подарунки. Коли ти бідкаєшся, то, по-перше, радий будь-яким знакам уваги, та, по-друге, й від тебе не очікують чогось надзвичайного. З ростом зарплатні та матеріальних статків одразу починаєш вірити, що люди сподіваються отримати більш вагомі у грошовому еквіваленті подарунки. Це може й бути далеко від дійсності, але думки ж не запхаєш назад у мозок. А насамперед не зрозуміло, чому радітимеш сам. Бо все ж є. А чого нема, того або за гроші не купиш, або як адекватна людина, не вимагатимеш від інших. Ну ось хочу я у Європу.
a mom and the reality